Кільця Урана
З Вікіпедії, безкоштовно encyclopedia
Кільця Урана — система планетних кілець, що оточують Уран. Серед інших систем кілець вона займає проміжне становище за складністю будови між розвиненішою системою кілець Сатурна й простими системами кілець Юпітера та Нептуна.
Перші дев'ять кілець було відкрито 10 березня 1977 року Джеймсом Елліотом, Едвардом Данхемом і Дугласом Минка. За 200 років до цього Вільям Гершель повідомляв про спостереження кілець у Урана, проте сучасні астрономи сумніваються в можливості такого відкриття, тому що кільця дуже слабкі й темні і не могли бути виявлені за допомогою астрономічного обладнання того часу[1]. Ще два кільця було виявлено «Вояджером-2» 1986 року, ще два зовнішні кільця було виявлено телескопом «Габбл» у 2003—2005 роках.
Станом на 2008 рік відомо 13 окремих кілець. За збільшенням відстані від планети вони розташовані так: 1986U2R / ζ, 6, 5, 4, α, β, η, γ, δ, λ, ε, ν і μ. Мінімальний радіус має кільце 1986U2R / ζ (38 000 км), максимальний — кільце μ (приблизно 98 000 км). Між основними кільцями можуть бути слабкі пилові кільцеві скупчення й незамкнені дуги. Кільця надзвичайно темні, альбедо Бонда для їх часток не перевищує 2 %. Ймовірно, вони складаються з водяного льоду із включеннями органіки.
Більшість кілець Урана непрозорі, їх ширина не більше кількох кілометрів. Загалом кільцева система містить небагато пилу: вона складається здебільшого з великих об'єктів діаметром від 20 сантиметрів до 20 метрів. Однак деякі кільця оптично тонкі: широке тьмяне 1986U2R / ζ, μ та ν складаються з дрібних частинок пилу, тоді як вузьке тьмяне λ містить великі тіла. Відносно невелика кількість пилу в кільцевій системі пояснюється аеродинамічним опором протяжної екзосфери — корони Урана.
Вважається, що кільця Урана відносно молоді, їхній вік не перевищує 600 мільйонів років. Кільцева система Урана, ймовірно, походить від зіткнень супутників, які раніше оберталися навколо планети. У результаті зіткнень супутники, ймовірно, поступово розбивалися на дрібніші частинки, які тепер існують як кільця в чітко визначених зонах максимальної гравітаційної стабільності.
Досі не зрозумілий механізм, що утримує вузькі кільця в їхніх межах. Спочатку вважалося, що в кожного вузького кільця є пара «супутників-пастухів», які й підтримують його форму, але 1986 року «Вояджер-2» знайшов лише одну пару таких супутників (Корделію й Офелію) навколо найяскравішого кільця ε.