Розпад Югославії
процес відділення від Югославії її союзних республік: Словенії, Хорватії, Боснії, Чорногорії, Сербії та Македонії з 1991 по 2006 роки / З Вікіпедії, безкоштовно encyclopedia
Шановний Wikiwand AI, Давайте зробимо це простіше, відповівши на ключові запитання:
Чи можете ви надати найпопулярніші факти та статистику про Розпад Югославії?
Підсумуйте цю статтю для 10-річної дитини
Ро́зпад Югосла́вії відбувся внаслідок низки політичних потрясінь та конфліктів протягом 1990-х років. Після періоду політичної та економічної кризи у 1980-х, республіки Югославії проголосили незалежність, але нерозв'язані питання спричинили міжетнічні югославські війни, що переважно зачепили Боснію та Герцеговину, сусідні частини Хорватії та Косово.
Розпад Югославії | |
---|---|
Дата | 25 червня 1991 – 28 квітня 1992 |
Місце |
Невизнані самопроголошені держави: |
Результат |
На місці Югославії виникли п'ять (у підсумку сім) нових держав Югославські війни |
Медіафайли у Вікісховищі |
Після перемоги союзників у Другій світовій війні Югославія стала федерацією з шести республік та двох автономних країв, правлячою партію була Комуністична партія Югославії. Кожен автономний регіон мав окрему комуністичну партію. Всі суперечки між регіонами вирішувалися на федеральному рівні. Югославська модель держави і лавірування між плановою та ліберальною економікою забезпечили їй певний успіх, країна переживала період економічного росту і політичної стабільності до початку 1980-х, під владою Йосипа Броз Тіто. Після його смерті ослаблена система федерального уряду була нездатною протистояти наростаючим економічним та політичним викликам.
У 1980-х роках косовські албанці почали вимагати надання їхньому автономному краю статусу республіки (починаючи з протестів 1981 року). Етнічна напруженість між албанцями та косовськими сербами залишалася високою протягом усього десятиліття, що призвело до зростання незадоволення сербів щодо широкої автономії провінцій та системи консенсусу на федеральному рівні в Югославії, які серби розглядали як перешкоду їхнім інтересам. У 1987 році до влади в Сербії прийшов Слободан Мілошевич, який завдяки низці популістських кроків отримав фактичний контроль над Косовом, Воєводиною та Чорногорією, здобувши серед сербів високий рівень підтримки своєї централістської політики. Мілошевич зіткнувся з опозицією з боку партійних лідерів західних республік Словенії та Хорватії, які виступали за більшу демократизацію країни відповідно до революцій 1989 року в Східній Європі. Союз комуністів Югославії розпався в січні 1990 року за федеральним принципом. Республіканські комуністичні організації стали окремими соціалістичними партіями.
1990 року колишні комуністи поступилися владою етнічним сепаратистським партіям на перших багатопартійних виборах, які відбулися по всій країні. Винятком були Сербія та Чорногорія, де перемогли Мілошевич та його союзники. Націоналістична риторика з усіх боків ставала дедалі гарячішою. В період з червня 1991 по квітень 1992 чотири республіки проголосили незалежність (лише Сербія та Чорногорія залишалися у складі федерації). Німеччина взяла на себе ініціативу і визнала незалежність Хорватії та Словенії. Невирішеним залишився статус етнічних сербів за межами Сербії та Чорногорії та етнічних хорватів за межами Хорватії. Після серії міжетнічних інцидентів почалися югославські війни, спочатку в Хорватії, а потім, найжорстокіша, у багатонаціональній Боснії та Герцеговині. Війни завдали економічних і політичних збитків у регіоні, які все ще лишаються відчутними.
У підсумку шість колишніх югославських республік стали окремими державами, Боснію та Герцеговину було реорганізовано у федерацію з частково етнічним поділом, а Косово в односторонньому порядку проголосило незалежність від Сербії, яку визнали більшість членів ЄС та НАТО.