Оттонське мистецтво
З Вікіпедії, безкоштовно encyclopedia
Оттонське мистецтво — це стиль дороманського німецького мистецтва, який також стосується деяких витворів мистецтва з Нижніх країн, північної Італії та східної Франції. Назву йому дав історик мистецтв Губерт Янтішек за оттонською династією, яка правила Німеччиною та північною Італією між 919 та 1024 роками за королів/імператорів Генріха I, Оттона I, Оттона II, Оттона III та Генріха II[1]. Разом з оттонською архітектурою, воно є ключовим елементом Оттонського Відродження (бл. 951—1024 рр.). Однак стиль не почався та не скінчився з Оттонською династією, він виник через декілька десятиріч з початку її правління, а завершився десь у ранньому правлінні Салічної династії, яка не має «власного» стилю.[2] На традиційній схемі історії мистецтв, оттонське мистецтво йде слідом за каролінзьким мистецтвом та є попередником романського мистецтва, хоча перехід з обох сторін був поступовий, а не різкий. Як і його попередник, але на відміну від наступника, оттонське мистецтво було переважно стилем, обмеженим декількома невеликими містами періоду та важливими монастирями, дворовими колами імператора та його основних васалів.
Після занепаду імперії Каролінгів, Священна Римська імперія буда відновлена під правлінням саксонської Оттонської династії. Звідси виникла відновлена віра у імперію та реформовану церкву, що створило період підвищеного культурного та мистецького запалу. У цій атмосфері були створені шедеври, які поєднали традиції, якими надихались оттонські майстри: Пізньої Античності, Каролінгів та Візантії. Збережені зразки оттонського мистецтва переважно релігійні, ілюміновані манускрипти та роботи по металу; вони переважно створювались у невеликій кількості центрів для невеликої кількості покровителів з імперського двора або вищих посад церкви. Але багато з нього призначено для демонстрації ширшій публіці, особливо паломникам.[3]
Стиль переважно помпезний та важкий, часто занадто, і початково менш витончений, ніж каролінзькі аналоги, з меншим прямим впливом візантійського мистецтва і меншим розумінням античних зразків, але бл. 1000 року у багатьох роботах виникає вражаюча експресивність та інтенсивність, коли «урочиста монументальність поєднується з яскравою направленістю всередину, неземною, пророцькою якістю з гострою увагою до дійсності, поверхневі патерни з плавних ліній і багатих яскравих кольорів з пристрасною емоційністю».[4]