Обговорення користувача:Yasnodark/Чернетка1
З Вікіпедії, безкоштовно encyclopedia
[Користувач:Pavlo1|Pavlo1]] вітаю! Чи не могли б ви на своїй сторінці на фейсбуці розмістити запитання (з пропозиціями людей на посади) до кандидата в Президенти: Якщо ви дійсно незалежний і чесний кандидат і дійсно налаштовані на зміни у країні, чи ви готові обрати людей на ключові посади з переліку нижче перелічених чесних та відповідальних осіб з відповідним вантажем знань та фахом?--Yasnodark (обговорення) 16:58, 18 квітня 2019 (UTC)
- Генеральний прокурор України
- Сірий Микола Іванович 12
- Шишкін Віктор Іванович 3
- Сакварелідзе Давид Георгійович 4
- Шабунін Віталій Вікторович 5
- Міністр закордонних справ:
- Сергеєв Юрій Анатолійович міністр закордонних справ 56
- Яременко Богдан Васильович 7
- Немиря Григорій Михайлович 8
- Гопко Ганна Миколаївна 9
- Постійний представник України в ООН:
- Безсмертний Роман Петрович 1011
- Грищенко Костянтин Іванович 1213
- Тарасюк Борис Іванович 14
- Лубківський Маркіян Романович 15 16
- Міністр національної безпеки та оборони:
- Жданов Олег 17
- Романенко Ігор Олександрович 18
- Поляков Леонід Ігорович 19
- Апаршин Іван Михайлович 20
- Начальник Генерального штабу збройних сил України:
- Гордійчук Ігор Володимирович 2122
- Забродський Михайло Віталійович 23 24
- Шаптала Сергій Олександрович 2526
- Руснак Іван Степанович 27
- Секретар Ради національної безпеки та оборони:
- Арестович Олексій Миколайович 29 3031
- Кабаненко Ігор Васильович 32 3233
- Тимчук Дмитро Борисович 34
- Бадрак Валентин Володимирович 35
- Голова Служби безпеки України:
- Старіков Олег Іванович 36 37
- Трепак Віктор Миколайович 38
- Ягун Віктор Миколайович 39
- Маломуж Микола Григорович 40
- Прем'єр-міністр України:
- Сотник Олена Сергіївна 42
- Савченко Олександр Володимирович 4344
- Гриценко Анатолій Степанович 44
- Лановий Володимир Тимофійович 4546
- Голова Антимонопольного комітету:
- Кучеренко Олексій Юрійович 47
- Пинзеник Віктор Михайлович 48
- Катеринчук Микола Дмитрович 49
- Острікова Тетяна Георгіївна 50 50
- Голова Національної комісії з питань енергетики:
- Корольчук Юрій Миронович 51
- Герус Андрій Михайлович (НКРЄ-КП) 52 5354
- Землянський Валентин Валентинович 55
- Рябцев Геннадій Леонідович 5657
- Міністр інформаційної політики та проблем окупованих територій:
- Доній Олександр Сергійович 58 59
- Куликов Андрій Вікторович 60 6061
- Казанський Денис 62
- Мацука Олексій Віталійович 63
- А може і до гаранта.
І запитання до гаранта:
- Чи вже змінила ваша невістка, дружина вашого старшого сина, російський паспорт на український[1][2][3] і якщо це сталося, то чи були дотримані усі процедури і чи не вважаєте ви несправедливим, що ваша родичка отримала українське громадянство швидше за сотень оборонців України, яких ви одного за одним депортуєте до країн, де на них чекають тортури та ув'язнення[4][5] і що ви відчували коли незаконно позбавляли українського паспорту громадянина Саакашвілі, що вчився та служив в армії в Україні, голосував за незалежність України та був учасників трьох революційних Майданів.
- Як так сталося, що ваш молодший син на третьому році війни фотографується у футболці з надписом "Russia" і чи він досі лишається шанувальником країни-агресора та чому взагалі він перебував на той час в Англії, а не навчався, як усі пересічні громадяни України, в Україні?[6][7]
- І чи ви вже освоїли 1 мільярд грошей платників податків, що були закладені до Держбюджету до ашого іменного фонду?[8]
- Чи ви вважаєте за нормальне зривати людей на мітингах капелюхи, щипати за носа чи у відповідь на запитання про боротьбу з корупцією посилати їх до церкви[9][10][11][12][13][14][15]
- Де вам гарніше відпочивається під час війни на Мальдівах чи на вашій незадекларованій віллі в Іспанії?[16][17] І чи не дивно, що після вашого відвідання Криму його було окуповано, при вашій іннаугурації впав та вронив зброю абсолютно здоровий солдат[18], так само як і у березні 2018 року[19] і того ж року в Австрії та на день Незалежності [20][21], після вашого відпочинку на Мальдивах стався військовий переворот[22][23], після відкриття вами найкращого за вашими словами дитячого табору "Вікторія" він згорів[24][25][26] і там загинули діти через погану проводку, так само як після вашої поїздки до Парижу згоріла легендарна святина - Собор Паризької Богоматері[27]. І чи потрібен українцям такий президент-бідоносець?
- Скільки ще котлів має бути створено (окрім Зеленопільського, Ізваринського, Іловайського, Дебальцівського) і скільки складів вибухнути (окрім Артемівського, Маріупольського, Сватівського, Балаклійського, Криворізького, Калинівського, Лозівського та Ічнянського), аби ви все ж звільнили призначоного вами Начальника Генерального штабу ЗСУ[28][29][30][31][32]
- Чому ви призначили своїм представником президента у ВР, а потім головою фракції БПП у парламенті шефа терориста Безлера[33][34][35] і яким чином взагалі громадянин Г. опинився у вашому списку і чому так глибоко занурений, якщо ви йому настільки довіряєте?
- Чому одразу після обрання вас президентом країни ви призначили головою адміністрації президента лютого українофоба, що не визнавав а української мовою права на життя та скупивши цілу низку україномовних ЗМІ перетворив їх на російськомовні через псевдозбитковість[36][37]
- Чому ви призначили міністром закордонних справ України росіянина, народженого в РФ, що до того ж є зятем генерала збройних сил РФ, нагородженого медаллю « За захоплення Криму»[38]
- Чому ви призначили міністром оборони України, до цього — командувачем Нацгвардії генерала внутрішніх військ, що приганяв внутрішні війська на Майдан та координував їх дії у протистоянні з народом України під час кривавих подій на Євромайдані[39]
- Чому ви призначили заступником начальника Генерального штабу Збройних сил України і командувач Об'єднаного оперативного штабу Збройних сил України брата колаборанта, що станом на 2017 рік працював керівником групи організації та обліку процесу інвестування Пенсійного фонду країни-агресора у Республіці Крим, а ще раніше в загарбаній філії Ощадбанку[40]
- Чому ви призначили головою Служби безпеки України батька людини, що виступав на боці звинувачення на каральних процесах проти майданівців під час Євромайдану[41][42][43][44][45]
- Чому ви призначили ВО голови Контрозвідки, а до того першим заступником голови Служби зовнішньої розвідки України і начальником Головного управління Служби безпеки України у місті Києві та Київській області і начальником Головного управління контррозвідувального захисту інтересів держави у сфері економічної безпеки Служби безпеки України володаря незадекларованих маєтків, що має близькі родинні зв`язки з громадянами країни-агресора[46][47][48][49][50][51]
- Чому ви призначили Постійним і повноважним представником України в ООН потомственного комуніста і сина відомого українофоба та колишнього члена політбюро ЦК КПУ, замінивши блискучого дипломата Юрія Сергеєва. Адже при ньому кількість країн, що підтримує Україну в ООн зменшилася зі 100 до 66 країн, а РФ підтримують країни з населенням у 3, 5 млрд людей[52][53][54][55][56][57]
- Чи не таким саме чином ви даєте відсіч українському агресору? Чи не обмовочка за Фрейдом у вас сталася у Жовкві?[58][59][60][61][62][63][64]
- Чому ви призначили першим заступником голови фракції свого армійського товариша та одного з ключових ваших бізнес-партнерів , і яким чином він за вашого президентства став володарем найбільших у Європі літієвих родовищ та тіньовим куратором Одеського припортового заводу[65][66][67][68][69][70][71][72][73], і чому досі в Україні не збудовано тоді заводу зі створення літієвих акумуляторів та досі не проданий Одеський припортовий, при тому, що ціна за якою ви намагалися його продати вчетверо нижча за ту ціну за якою його купив Ігор Коломойський і та угода була пізніше визнана недійсною через занижену ціну?
- Чому перший міністр енергетики Володимир Демчишин обраний за квотою БПП юридично визнав Криму частиною РФ (Кримським Федеральним округом), постачав туди енергоносії, здав РФ "Чорноморнафтогаз"[74], а друга ваша креатура на цій посаді Ігор Насалик вів перемовини з терористами на окупованих територіях та торгував з ними енергоресурсами "на крові"[75][76][77][78]
- Чи вас влаштовує діяльність ваших політтехнологів та політконсультантів, зокрема раніше звинуваченого у педофілії громадянина У[79][80][81][82], підписанта листа української інтелігенції на підтримку політики Президента України Віктора Януковича громадянина Ц.[83][84], шовініста та антисеміта громадяна П.[85][86][87] та довіреної особи кандидата на пост Президента України Януковича, керівника його виборчого штабу (за визнання «Пори» переможцем у номінації «Зрадник року») громадянина Ч.[88][89][90]
}}
1, 2, 3, 4, 5, 6, 7, 8, 9, 10, 11, 12, 13, 14, 15, 16
17, 18, 19, 20, 21, 22, 23, 24,
https://dp.vgorode.ua/news/sobytyia/394863-zelenskyi-predstavyl-svoui-komandu-spysok-y-foto
Не візьметесь за такий запит у фейбуці? Я гадаю він відповість вам.--Yasnodark (обговорення) 16:58, 18 квітня 2019 (UTC)
- Україні прогнозують «аграрний прорив» на світовому ринку
- ООН: за 10 років сільське господарство в Україні значно зросте
- В Україні альтернативні види енергії можуть складати 20 % від загального енергетичного балансу — експерт
- Альтернативні джерела енергоресурсів в українському Причорномор'ї
- До 2030 року Україна планує збільшити потужність атомних електростанцій до 29,5 мільйона КВт
- Космічна програма України
- Україна — космічна держава
- Україна і Бразилія готуються до космічного прориву
- Міноборони України до 2015 року — зміцнення військового потенціалу держави
- Огляд наукових досягнень провідних наукових установ України в галузі кардіології, гастроентерології та внутрішніх хвороб
- «Велика Румунія» загрожує територіальній цілісності України
- Загроза сепаратизму в Україні: реальність чи фікція
- Сепаратизм в Україні знаходить підтримку в сусідніх країнах
- ЄС: російська мова в Україні захисту не потребує
- Британські метеорологи спрогнозували майбутнє України
- Майбутнє України: огляд пророцтв
- Павло Глоба: Україна розпадеться на три частини? (європейська преса)
- Вступ до ЄС. Плюси, мінуси. Євроінтеграція очима студентів Інституту журналістики
- Україноцентризм: як це робиться?
- Опитування: Третина українців підтримує ідею федералізації України
- Це ми, Плането, — українці.
Довге обговорення | ||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||
---|---|---|---|---|---|---|---|---|---|---|---|---|---|---|---|---|---|---|---|---|---|---|---|---|---|---|---|---|---|---|---|---|---|---|---|---|---|---|---|---|---|---|---|---|---|---|---|---|---|---|---|---|---|---|---|---|---|---|---|---|---|---|---|---|---|---|---|---|---|---|---|---|---|---|---|---|
Алексей Широпаев - О двух разных народах Все-таки в отношении русских к украинцам, к Украине таится что-то ключевое, судьбоносное – для нас, русских. Для украинцев Россия тоже значима, но только как точка отталкивания, помогающая осознанию своей, украинской, инаковости. Для русских же Украина, напротив, точка постоянного притяжения, ревнивого внимания, объект поглощения как чего-то «исконно своего» и переделки по собственному образу и подобию. Ничто так не раздражает русских, как очевидные различия с украинцами в языке, менталитете, культуре, историческом опыте. Если русские и признают эти различия, то лишь на уровне различий, скажем, между Владимирщиной и Рязаньщиной, но никак не на уровне отношений двух разных народов. Известно мнение, что Россия без Украины в имперском плане ущербна. Что-то в этом же духе говорил Бжезинский, да и не только он. Эта мысль верна. Но дело даже не столько в экономическом и геополитическом значении Украины для Москвы. Дело прежде всего в том, что на традиционном русском отношении к Украине, по сути, держится русское имперское сознание, благодаря которому российская империя, пусть и в урезанном виде, все еще существует. Подчеркиваю: именно отношение к Украине – не к Балтии, не к Кавказу – является определяющим для русского имперского сознания. Как только русские откроют для себя, что украинцы это ДЕЙСТВИТЕЛЬНО другой народ – российский имперский миф рухнет, а с ним неизбежно кончится и империя. Надо сказать, что на словах русские всегда готовы признать, что украинцы – народ, но – внимание! – «братский народ». За этой лукавой формулой кроется твердое убеждение, что мы – русские и украинцы – ОДИН народ, призванный жить в одном государстве со столицей в Москве. Говоря о «братском украинском народе», большинство русских воспринимают украинский язык и само украинство как досадное историческое недоразумение, исторический вывих, возникший благодаря зловредному влиянию Литвы и Польши. И при этом русские не задаются вопросом: а может, вывихом-то являются они сами? Исторически вывихнуты как раз-то мы, русские. Нас вывихнула татарщина. Еще в ХIII веке наметились два противоположных исторических вектора, определивших дальнейшее формирование украинского и русского народов. Первый вектор – борьба с Ордой в союзе с Европой, второй – борьба с Европой в союзе с Ордой. Персонифицировались они соответственно в личностях Даниила Галицкого и Александра Невского. Первый вектор – естественен и логичен в культурно-историческом плане. Второй вектор – глубочайшее извращение с далеко идущими последствиями: культурными, государственными, историческими, психологическими, нравственными. И если король Даниил – знаковая фигура Украины, то приемный ханский сын Александр Невский – знаковая фигура России, ее «имя». Таков исток нынешних русско-украинских отношений. Уже после этого говорить о «двух братских народах» не приходится. Цивилизационная вражда предопределена уже этими двумя историческими личностями. Их можно назвать народообразующими. Насколько Даниил Галицкий непохож на Александра Невского, настолько украинцы непохожи на русских – в своем отношении к праву, свободе, собственности. Если украинское самосознание исторически тяготеет к Европе, то традиционное русское самосознание воспринимает Европу с большей или меньшей степенью враждебности, недоверья и зависти, оборотной стороной которой выступает мессианская кичливость и обличительный пафос в отношении «прогнившего Запада». Европа для русских – это «потерянный рай», откуда их вырвали татарским арканом. Именно конфликт между изначальной европейской природой и навязанным азиатизмом истории и государственности определил русский психотип, все его комплексы и фобии. Все русские неврозы – от пьянства до большевизма – отсюда. Утратив Европу, русские захотели ее не просто забыть – они решили ее возненавидеть, возлюбив при этом свое историческое несчастье, весь этот навязанный им судьбой азиатизм. Это психологическое и умственное извращение называется русским патриотизмом. Украина же, благодаря Литве и – да, да!- Речи Посполитой, сохранила в себе причастность к Европе, сохранилась как Русь в подлинном смысле этого понятия. А мы переродились в Московию, утратив исконную цивилизационную идентичность. И вот это-то и является предметом нашей русской, точнее московитской ревности, определяющей наше отношение к Украине. Еще на Переяславской раде (1654), на пресловутом «воссоединении», надо сказать, весьма вынужденном со стороны казаков, встретились два разных народа, говорившие на языках разных культур. Мало кто знает, что в Переяславле казаки, соглашаясь дать присягу московскому царю, настаивали, чтобы и он, в свою очередь, присягнул казакам в соблюдении их вольностей. То есть казаки заявляли себя носителями типично ЗАПАДНОЙ правовой культуры. Разумеется, это вызвало негодование московской стороны, заявившей, что «у нас не повелось, чтобы цари давали подданным присягу, а вольности ваши Государем соблюдены будут». Видать, веры Москве у казаков особой не было: четыре полка царю в Переяславле так и не присягнули… Как Россия «соблюла» казачьи вольности, хорошо известно: всеми силами она старалась устранить украинское «историческое недоразумение». Уже вскоре после Переяславской рады началась московизация Украины: насаждение воевод, сворачивание городского самоуправления, притеснение казачества, поощрение доносительства и т.д. В 1662 году был создан Малороссийский приказ, находившийся в непосредственном подчинении у царя. Через него царь утверждал претендентов на гетманство, сажал воевод по украинским городам, строил крепости в Украине, направлял действия московских и казацких войск. Кроме того, это ведомство надзирало за деятельностью гетмана и контролировало все контакты украинцев с Московией. О Переяславских соглашениях в кремле уже и не вспоминали. Потом был показательный геноцид в Батурине (1708) – ответ Петра Первого на попытку гетмана Мазепы отстоять остатки суверенитета Украины. Потом последовали два уничтожения Запорожской Сечи – Петром и, окончательное, Екатериной. Потом было превращение Украины в набор типовых губерний, царская политика русификации и, наконец, сталинский Голодомор как средство подавления украинского национально-освободительного сопротивления. А совсем недавно, во времена Виктора Ющенко, мы видели, как Москва боролась с украинским «историческим недоразумением» путем манипуляций с газпромовскими заглушками. Конечно, казакам в ХVII веке не стоило вступать в столь острую конфронтацию с поляками, которые в цивилизационном плане были гораздо ближе казачеству, чем московиты, несмотря на их православие. В свою очередь и гордым полякам надо было понимать, что от их конфликта с казачеством выиграет только Москва. Конечно, требовалась федеративная и правовая реформа Речи Посполитой, состоявшей лишь из двух субъектов – Польши и Литвы. Требовалось признать третий субъект – Украину (Русь). Так и произошло при заключении Гадячской унии (1658). Но, увы, поздно: ненависть казаков к «ляхам» была уже слишком велика, и проект провалился. Возникни он пораньше – и у Украины были бы все шансы существовать сегодня в качестве полноценного европейского государства. Да и наша, русская, судьба сложилась бы иначе, поскольку без Украины Россия вряд ли превратилась бы в монструозную империю, в конце концов разродившуюся большевизмом. Московия неизбежно вошла бы в состав более цивилизованного и сильного соседа. И мы, русские, жили бы сейчас в Европе, не имея за спиной ГУЛАГа и прочего гнусного исторического опыта. И сама история Европы была бы иной… Итак, «два братских народа». Но, как видим, в конечном счете культурно-исторические генезисы русских и украинцев совершенно различны, даже противоположны. Мы, русские, конечно, братья украинцам, но братья, подвергшиеся некой неприятной мутации. Мы опасны, как будто несем в себе какую-то разрушительную заразу, и потому нас инстинктивно сторонятся все, кто живет западнее: украинцы, прибалты, а теперь и белорусы. Зато Китай приваливается к нам все плотнее… Наряду с идеей «двух братских народа», существует уж совсем оголтелая ура-патриотическая «концепция» «триединого русского народа», якобы состоящего из великороссов, малороссов и белорусов. Эта мифологема рассыпается при первом же внимательном рассмотрении. Языковая близость? Уверен, что большинство из адептов идеи «триединого русского народа» не смогут понять большую часть разговорных фраз на украинском языке. Языковые различия между русскими и украинцами очевидны и значительны. Языки у них, конечно, родственные, но, скажем, сербский язык тоже весьма родствен русскому, однако никому из нормальных людей не приходит в голову считать сербов и русских одним народом. Кстати, у сербов и хорватов язык вообще один и тот же, но народы эти, несмотря на общий славянский корень, отнюдь не братские, а цивилизационно разнонаправленные. Скажут: их разделила религия. Хорошо, возьмем сербов и черногорцев – один язык, одна вера. Различий между ними в сотни раз меньше, чем между русскими и украинцами. Тем не менее, несмотря на великодержавное стремление Сербии рассматривать Черногорию как свое продолжение – не более! – черногорцы считают себя отдельным народом с собственной историей и культурой. Не буду здесь вдаваться в подробности, но, вероятно, мало кто знает, что примерно в 1920-26 гг. черногорцы вели партизанскую национально-освободительную войну против сербской армии, оккупировавшей Черногорию под предлогом братской помощи. И если уж такие «близнецы-братья» как Сербия и Черногория в конце концов расселились по отдельным квартирам, то что говорить о России и Украине?! В заключение нельзя не затронуть еще один момент. Жаркий русско-украинский спор разворачивается на историософском, экономическом, политическом полях. Это большой спор об Украине как таковой, о ее суверенитете и состоятельности. Идет он и на поле культуры. Здесь, пожалуй, главной стратегической «высоткой», за которую борются русские, является имя и наследие Гоголя. Аргументация русских ура-патриотов такова: Гоголь писал на русском языке, называл себя русским – значит, никакой особой украинской идентичности не существует, можно говорить лишь о неком «областном» малоросском своеобразии, эдаком этнографическом оттенке. Разумеется, это обычная уловка, призванная оправдать имперскую политику в отношении Украины и само существование империи. Пора, наконец, сказать правду: Гоголь типологически (я уж не говорю о происхождении) чисто украинский писатель, имевший еще и польские корни, да, писавший на русском языке – в силу исторических и политических обстоятельств. Судьбу Гоголя предопределила судьба Украины в империи. Как еще мог сделать литературную карьеру талант, родившийся в колониальной провинции? Разумеется, надо было ехать в имперский центр, в Питер, писать по-русски, причем идеологически выдержанно. Скажем, на «Тарасе Бульбе» - козырной карте наших ура-патриотов – лежит явная печать политического приспособленчества. Как известно, было два варианта повести, и патетические слова о «русском царе» в предсмертном монологе Тараса появились лишь во второй редакции – по сути, Гоголь создал яркий, поэтичный псевдоисторический лубок, внеся весомый вклад в имперскую мифологему «воссоединения Украины с Россией». Но душевного комфорта Гоголю это не принесло. В России он мучился, изнывал. Его «Вечера на хуторе близ Диканьки» - это бегство в уже несуществующую Украину. По сути это плач об Украине, упрятанный в смех, в яркие южные краски, в сказочность, в полет стиля. Вспомним, как кузнец Вакула попал на прием к Екатерине II в составе делегации запорожцев, которые, предчувствуя свой скорый конец, прибыли в Петербург в надежде умилостивить «матушку государыню». Далеко не случайно Николай Васильевич свел вместе эти противоположные начала: ледяной имперский Петербург и огненных посланцев Сечи. В рождественскую пастораль Гоголь упрятал свою скорбь о погибшей казачьей вольности, об Украине… Россия душила Гоголя, он рвался из нее, но куда ему было податься? В Украину, превращенную в Малороссию? Там он был обречен на убогое провинциальное прозябание. И тогда новой, идеальной Украиной для Гоголя стала Италия. В Италии он воскресал духовно, оттуда он писал откровенные письма, в которых «Россия, Петербург, снега, подлецы» шли в одну строку, через запятую. В Италии он «просыпался на родине». И чем все кончилось? Россия в лице попа-мракобеса Матвея задушила-таки Гоголя. Вот и вся его история вкратце. Гоголь не смог или побоялся разобраться в себе, и это его сгубило. Жившее в нем украинско-польское самосознание (характерны его откровенные беседы с поляками в Италии) он старательно, но тщетно давил надстроечным русским самосознанием. Россию, ее холода, обывателей, чиновников, странную, безысходную историю Гоголь не любил, хоть и боялся в этом себе признаться. Отсюда и «Мертвые души» - эта фантасмагорическая фреска становится понятной именно в таком ракурсе. Создав ее, Гоголь испугался самого себя и шарахнулся в покаяние, к попам, в морализаторство, стал проповедником и убил в себе художника. Гоголь – это жертва России, она сожрала его. Украинский писатель, запутавшийся в своей русской судьбе, как птица в силках… Что ж, подытожим. Нам, русским, пора осознать, что обретение Украиной независимости глубоко закономерно. Это историческая справедливость, с которой необходимо не просто смириться – нам надо ее понять и принять. Понимание, что Украина действительно другая страна, настоящая заграница – вот ключ к нашему самопознанию, самокритике и самоосвобождению, предпосылка зарождения новой русской ментальности без имперских и антизападных стереотипов. Если это произойдет, все наше видение истории и мира изменится. Украина как бы ставит перед нами, русскими, зеркало. Надо честно и бесстрашно вглядеться в него. И, как сказано в нашей же, русской, поговорке, «на зеркало неча пенять…». shiropaev.livejournal Автор: Ingwar A, опубліковано 17th February 2012 тому Мітки: Історія АНАЛІТИКА ВІЙНА ВОРОГ ГЕОПОЛІТИКА ЕТНОЛОГІЯ УКРАЇНИ Наше 0 Додати коментар FEB 15 Талібан наступає Місто Підволочиськ. Ще недавно він мав гордий герб із сонячним хрестом і Світовидом. Але талібан, самі знаєте який, зачищає все, що пов"язано із нашою духовністю, пам"яттю про Предків.
Сьогодні ж все виглядає отак FEB 15 Автор: Ingwar A, опубліковано 15th February 2012 тому 0 Додати коментар FEB 15 Як в України Колобка поцупили Саме слово "Колобок", як і "Сивко-бурко" не російське. Ілля Муромець, давно уже доведено, теж не в Росії жив... Не повезло росіянам із фольклором. А все тому, що їхня нація творилася згори, від правлячої еліти, яка мала мужика за пусте місце, через те навіть назви місяців не народні, нема народного гімну, ба навіть жодної пісні, яку б народ слухав чи співав стоячи. Взагалі з піснями біда, дуже мало таких, що годяться для співу, наприклад, за столом чи для обробки сучасною естрадою. Російські народні пісні дуже рідко виконують навіть народні хори, воліючи співати щось, що вийшло не з вуст мужиків, а створене поетами і композиторами: "Ой мороз, мороз", "Из-за острова на стрежень", "Коробейники", "В далеких степьях Забайкалья", "Ямщик, не гони лошадей", "Однозвучно звенит колокольчик" або ж пісні на мелодії поцуплені у січових стрільців ("Дан приказ ему на запад", "Там вдали за рекой", "Поручик Голицын" ба навіть "Катюша", яка спочатку існувала у стрілецькому варіанті ще під час Першої світової, а вже у Другу світову прикрасилась приспівом "Ой ти Галю, Галю, з Нахтіґалю!" З казками та сама біда. При чому не тільки з народними. Алєксєй Толстой переписує "Піноккіо" Карла Колоді і видає "Буратіна", Корнєй Чуковський робить ту саму процедуру з казкою Х'ю Лофтінґа "Доктор Дулітл" і маємо "Доктора Айболита", а ще він позичає в англійців малюка Бібігона. Ще хитріше вчинив А. Волков, поцупивши у американця Л. Ф. Баума цілу країну Оз та сотворивши на тій основі п'ять книг, шоста начебто оригінальна, але надто поступається за художністю попереднім. Дехто вважає, що все нормально: Волков переписав книги Баума для совєтських дітей. Тоді насувається думка: а що як узяти та й переписати "Анну Каринину" або "Мертвые души"? А потім видати під своїм іменем? Яка буде реакція? Ось брати Капранови зредагували "Сестер Річинських" Ірини Вільде і повикидали усе, що було там написане на догоду радянській ідеології. Але роман вийшов під іменем Ірини Вільде, а не Капранових. Більшість казок Пушкіна не мають жодного стосунку до російського фольклору. Казка про золоту рибку походить з Німеччини. "Конек-горбунок" Єршова походить з українських записів. "Маленький цветочек" Аксакова – це англійська казка. Як і казка Толстого "Маша и три медведя". Жодна з цих казок ніколи не було зафіксована у фольклорних записах до того, як з'явилася в літературному опрацюванні. Казки про "Снігурочку", "Колобка", "Ріпку" – усе це позичено в українців, а казка "По щучьему веленью" у фінів. Коли візьмете в руки три томи "Народных русских сказок" А. Афанасьєва, то побачите там цілу купу українських і білоруських казок, одні з них в оригіналі, інші – в перекладі, а ще доволі багато казок, про які скоромно не вказано, де записані. Хоча сумніватися не доводиться. У примітці до казки №56 про дурного вовка читаємо: "К словам "Ну, уж никому так не достанется, как кургузому" дано пояснение "У малороссиян существует поговорка "Кому, кому, – а що куцому, то вже не минецця". До чого тут українська приказка, якщо казка російська? Але, де вона записана – знову мовчок. Більшість записів російських казок були сфальсифіковані. У той час, як українці не мали в Росії своєї літератури, а казки існували винятково в усній формі, росіяни уже з XVІІІ ст. масово поширювали серед народу так звані лубочні книги. Їх розносили по селах разом з гребінцями й люстерками коробейники, по-теперішньому комівояжери. Відтак селяни, прочитавши німецькі, французькі чи там арабські казки, залюбки потім пригощали ними фольклористів. У зібранні Афанасьєва у примітках до казок так і пишеться: "Текст перепечатан с лубочного издания" або "Текст представляет собой літературно-повестовательную обработку былины об Илье Муромце и Соловье-разбойнике". Питається: на якій-такій підставі ці казки приписані до народних? А що серед народних російських казок роблять авторські казки українських письменників Миколи Тихорського, Євгена Гребінки, Григорія Квітки-Основ'яненка, Михайла Максимовича, Левка Боровиковського? А казки записані у Башкирії, Татарстані, Мордовії? Та й казки, записані на якій-небудь Тамбовщині, викликають тиху підозру про фальсифікат: "Сивко бурко, вещий воронко", "Две Доли", "Марко Богатый", "Лихо". Казка "Людська доля" подається чистою українською мовою, але... записана в "Малмыжском районе Кировской области". І ось на фоні усього цього розкрадання чужого фольклору раптом дізнаємося, що автори "Казкової карти України" посварилися з укладачами аналогічної карти Росії, звинувачуючи росіян у тому, що вони привласнили собі таких казкових героїв як Колобок, Ілля Муромець, Курочка Ряба та інших. Герої українського фольклору відтепер будуть представляти світові Росію. Корінними російськими значаться ще й Дід Мороз і Снігуронька, Золота рибка, соловей-розбійник, Кощій Безсмертний, Мара, Баба Яга, Іван-дурень та інші. Згідно з "Казковою картою Росії", батьківщиною Колобка вказана Ульяновська область. В Ульяновську вже прийняли програму з популяризації цього казкового бренду". Насправді найдавніший російський варіант було записано в Архангельській області, але перед тим уже існував український. Саме слово "Колобок", як і "Сивко-бурко" не російське. Ілля Муромець, давно уже доведено, теж не в Росії жив: "Коли князь покликав Іллю Муромця захищати Київ, то він дістався до міста за 5 годин, тобто фактично дійсно він міг дістатися з Чернігівської області за 5 годин до Києва, але ніяк не з міста Мурома", – заявила керівник Казкової карти України Марина Применко. Та й похований Ілля Муромець у Києві. Але це ще не все! "Російський виробник дитячих іграшок "Комета-Плюс" (Смоленськ) подав позов до Господарського суду Криму з вимогою припинити на півострові нелегальне виробництво м'яких іграшок, що нагадують мультиплікаційного персонажа Чебурашку". Ну, мультиплікаційний персонаж справді має своїх батьків і тут нічого не попишеш. Але ось казкова істота Чебурашка – це не що інше як український чеберяйчик. Судячи з української народної пісеньки він схожий на зайчика, чеберяйчики зустрічають у казках, у віршах і навіть у романі Павла Загребельного "Євпраксія", де чеберяйчикам присвячено цілий розділ. Саме слово Успєнскій сконструював з чеберяйчика та з назви танцю "чабарашка", "чеберячка" (дивись словник Б. Грінченка). "Чеберяйчиків ніхто ніколи не бачив, хоч і відомо, що живуть вони в лісах і серед трав, – читаємо у П. Загребельного. – Мабуть, а може, й напевне, чеберяйчики всі однакові. Побачити одного - однаково, що побачити всіх. Тому ніхто не може сказати, чи вони вмирають, чи живуть вічно. Їдять вони добре й часто, як у князя, хоч і не працюють. Що їдять? Може, росу, може, пахощі квітів... Яка в них робота? Дивуватися зі світу, з його чудес і багатств, ніколи не знаючи ні спочинку, ні втоми в цьому. Ще – розносять вони згуки. Луна – то справа чеберяйчиків. Вони залюбки підхоплюють кожен гарний звук і розносять його повсюди. Коли ж звук їм не подобається, вони нікуди не хочуть його нести і він умирає. Скажімо, хрюкання дика. Або лайка поганого чоловіка... Взимку вони переважно сплять. Бо прокинешся серед снігів – умреш від тиші й таємничності. Адже світ, хоч і дивний, але таємничий, і на це нема ради. Не поможуть ні молитви, ні книги, поможе хіба що мова. У мові вони кохаються. Кожен чеберяйчик мав свою власну мову. Як розуміють один одного? Називають кожен своє. Той квітку, той струмок, той дерево. Тоді розповідають один одному, обмінюються словами-назвами. І все називається неоднаково, але всім зрозуміло". Ото ж бо й воно, що поки одні у мові кохаються, інші – цуплять. tsn Автор: Ingwar A, опубліковано 15th February 2012 тому Мітки: Історія ДУХОВНІСТЬ Наше 0 Додати коментар FEB 15 А.МУХА "ДІВЧИНА І СВІТОВИД З РОГОМ" Автор: Ingwar A, опубліковано 15th February 2012 тому Мітки: ДУХОВНІСТЬ МИСТЕЦТВО Наше ЯЗИЧНИЦТВО 0 Додати коментар FEB 13 КАПО Євреї на службі рейху Ярослав ТИНЧЕНКО, Тарас РАТУШНИЙ Коли німці взялися знищувати євреїв у окупованих країнах Східної Європи, вони не ставили за мету знищувати всіх одразу. Це було неможливим хоча б з "технічного" погляду. На той час у Європі мешкало близько 10 млн. євреїв. З першими жертвами у самій Німеччині гітлерівці особливих проблем не мали, а ось після вторгнення до Польщі виникла проблема резервацій для численного єврейського населення. Компактні поселення у маленьких містах та містечках, як правило, намагалися знищити відразу. Щодо великих міст, де мешкали десятки, а то і сотні тисяч євреїв, — було інакше. Організувати там блискавичний конвеєр смерті було досить важко. Тому створювали гето: єврейське населення заганяли до окремих кварталів, навколо яких зводили мури з колючим дротом. Винищувати поголовно всіх не було доцільним — це гітлерівці прекрасно усвідомлювали: спроможних до роботи чоловіків використовувати як чорноробів на заводах чи зведенні оборонних споруд. Те ж стосувалось і частини єврейських жінок. Тобто німецькій адміністрації було необхідно створити на території гето (де гітлерівські солдати практично не з'являлись) місцеву адміністрацію, що забезпечувала б на території порядок і, найголовніше, відповідала б за своєчасні поставки робочої сили на виробничі та будівельні об'єкти. Тому майже одночасно з формуванням резервацій відбувалось створення так званих юденратів — цивільної адміністрації гето, набраної з євреїв. Це були, здебільшого, шановані у єврейському середовищі люди — лікарі, викладачі або навіть колишні офіцери. А при юденратах за сприяння німців негайно створювалась внутрішня поліція — капо. На єврейських поліцаїв покладались функції міліції чи то пак внутрішньої охорони поселення. Але з кожним новим днем вимоги до капо з боку німців ставали дедалі жорсткішими.
Сумнозвісна "Варта воріт". Поліцаї віленського ґето
Кого мали знищувати німці насамперед — тих, хто не працює. Тобто старих і немічних. Наступними на смерть мали йти діти, самотні жінки, інваліди... Ці категорії — одна за одною — могли, за планами німців, планомірно знищуватись. Кожна нова хвиля терору загострювала у мешканців гето інстинкт самозбереження. Щомісяця численність ґето невблаганно скорочувалась... Скажімо, є ґето у 100 тисяч осіб. З цієї кількості відсотків 30 щодня організовано ходять на роботи. Ще 20 — зайняті на території ґето. Решта живе за рахунок працездатної частини. Німці спускають до юденрату наказ видати, скажімо, три тисячі євреїв. Не вказується прямо, що цих людей буде розстріляно, проте і в юденраті, і серед простих мешканців ґето прекрасно розуміють, що криється за формулюванням "переселити до іншого ґето у зв'язку з нестачею там робочих рук". І ось юденрат поставлено перед вибором — кого віддати на неминучу смерть. Зазвичай жертвами ставали найбільш знедолені категорії, але і вони, звичайно ж, не бажали вмирати добровільно. Тож юденрату доводилось збирати смертників за допомогою внутрішньої поліції. Капо були озброєні лише банальними поліційними кийками, проте внутрішня поліція мала неабиякий авторитет серед мешканців як єдина форма місцевої виконавчої влади. Тобто попри свою маріонетковість капо мали необмежену владу. Посилюючи свій тиск на єврейське населення, гітлерівська адміністрація запроваджувала практично щомісяця нові формальності, життєво необхідні для існування у ґето. Так, спочатку право на життя гарантували посвідчення "спеціалістів", що їх видавали працездатному населенню. Згодом гарантією від розстрілу могла бути лише посвідка іншого взірця. Такий документ отримувала, як правило, лише половина робітників, що залишилися в живих від останньої "чистки". ...Як свідчить "мешканець" віленського ґето Григорій Шур, поліція явна і таємна, спостерігала за порядком у будинках, вела слідство при крадіжках чи інших кримінальних злочинах. Єврейські поліцаї спершу підкорялись юденрату, а згодом, після його розпуску у червні 1942 року, безпосередньо керівникові ґето Якобу Пенсу, який також вважався шефом поліції. Було організовано головну комендатуру і три відділки із внутрішнім розпорядком на зразок литовських та німецьких поліційних установ. Капо носили на лівому рукаві блакитну стрічку з білою зіркою Давида. У рядових поліцаїв був ще й номер, для старших чинів передбачались додаткові знаки. Ніякої спеціальної форми капо не мали, носили власні одяг, і взуття. Варто підкреслити — гарний одяг і чоботи. Поліцаї займалися зачистками квартир людей, що їх вивезли на розстріл, присвоювали речі приречених, частину з яких продавали на чорному ринку. Іноді знахідки були досить значними: окрім одежі, взуття та харчів, капо часто виявляли таємні сховки, у яких були гроші та цінності. До поліції брали міцних чоловіків, переважно колишніх вояків або кримінальників. Саме ці дві категорії диктували внутрішню політику в найбільших європейських ґето — у Варшаві, Львові та Вільно. Звичайно, у різних ґето ситуація складалась по-різному. В одних серед капо верховодили загалом порядні люди, колишні офіцери, в інших — влада повністю зосереджувалася в руках кримінальних елементів. Останнім куди більше симпатизували окупанти, і ситуація складалась таким чином, що втриматись на роботі могли лише люди без особливих моральних засад. Гітлерівці, використовуючи капо, щоразу посилювали свої вимоги щодо їхньої роботи. Зокрема, вже з осені 1941 року єврейська охорона воріт на вході мала обшукувати кожного робітника, що повертається з міста, відбирати в них харчі та гроші. Поруч з капо стояли есесівці і того, хто недбало ставився до своєї обшукової роботи, чекала миттєва смерть. Зрозуміло, порядні люди, які йшли до поліцаїв, вірячи, що зможуть допомогти своєму народу, на такій "праці" не могли втриматись довго. Вони були або знищені за непокору, або ж залишали ряди капо добровільно. З часом поліцаями в усіх ґето ставали переважно карні злочинці або ж люди з аналогічними нахилами. Відібрані у робітників продукти цілком відкрито перепродавали або в самому ґето, або ж за його межами. На такі речі німці здебільшого дивилися крізь пальці, адже їхньою метою був сам факт терору. Фашисти вигадували щоразу нові ускладнення для мешканців резервації, тримаючи ґето у постійному напруженні... Спортивні змагання у ґето. Серед глядачів — керівник ґето та шеф поліції Кримінальники-капо, як правило, не переймались долею одноплемінників і навіть намагались диктувати свої умови юденратам. Зокрема, у Львівському гето панівну роль відігравали саме єврейські кримінальні елементи і щонайменші акти спротиву чи повстання там були унеможливлені. За допомогою капо львівське ґето планомірно знищили, втім, як згодом знищили і більшість тамтешніх єврейських поліцаїв. У Вільно ситуація складалась іншим чином. Керівником юденрату там став колишній офіцер Якоб Гене, що майже до ліквідації ґето намагався утримувати баланс серед поліцаїв, не дозволяючи кримінальнимавторитетам взяти верх. Хоча часто саме на нього покладалась нелегка ноша — визначити, хто назавтра буде виданий німцям. Втім, слід розуміти, що насправді ця людина могла мало що вдіяти проти запровадженої індустрії смерті. Проте дещо все-таки вдавалося зробити. Так, під час однієї з "чисток", пригадує Григорій Шур, молоду жінку, яка не мала належного посвідчення, заштовхнули до натовпу, призначеного на розстріл. Гене попрохав її помилувати і сказав гестапівцю, який керував "чисткою", що дівчина — хороша піаністка. Німець погодився залишити її в живих у разі, коли вона й справді талановита. На місце події було доставлено інструмент і дівчина, здавалось, вже приречена на смерть, зіграла рапсодію Ліста. Гестапівець залишився задоволений і видав їй рятівний документ. Відомий факт, що саме за мовчазної згоди Генса у ґето сформувалася підпільна група, готова розпочати збройне повстання. Однак і те, що ґето було на межі внутрішньої війни, також є історичним фактом. Кримінальний прошарок, а також "еліта", забезпечена дорогоцінними посвідками "спеціалістів", відкрито виступали проти розвитку підпілля. Як результат протистояння — загинув начальник юденрату Якоб Гене, а згодом поліцаї викрили і видали німцям членів єврейської підпільної організації. Дещо іншою була ситуація у варшавського ґето. Тривалий час місцеві капо планомірно допомагали юденрату у видачі нових смертників, аж поки у резервації не залишилось обмаль людей. По тому юденрат вирішив своїх більше не видавати і у ґето спалахнуло легендарне повстання 1943 року. Таким чином Варшава виявилась чи не єдиним містом, де капо перейшли на бік населення ґето. Траплялися і зовсім некрасиві речі. У ґето, де юденрати були дезорганізовані, а поліція повністю зосереджена у руках криміналітету, німці робили, що заманеться. Так, зокрема, у віленському ґето, частину капо було зодягнуто у форму литовських вояків, а на кашкетки начеплено зірки Давида. Оздоблений таким чином каральний підрозділ брав участь у знищенні євреїв найближчих до Вільно населених пунктів. Це єдиний офіційно відомий факт участі євреїв у каральних загонах проти своїх одновірців, проте він є. В той день, пише у своїх записках Григорій Шур, єврейські поліцаї зупиняли перехожих і відбирали в них шкіряні пальта. Це було необхідно для "екіпірування" каральної експедиції капо в Ошмянах. Вранці, 19 жовтня 1942 року, два десятки капо під командою начальника поліції Саула Деслера виїхали до Ошмян "чистити євреїв". Робота звелась до того, що карателі вибрали 406 євреїв і застрелили їх... Спочатку гестапо вимагало 1500 молодих жінок та дітей, дружин та дітей 1000 чоловіків, що їх ліквідували у містечку минулого року. Натомість стараннями представника ґето пана Генса вдалося "відбутися дешевше": вибрали 404 дорослих і двох малих дітей, що їх і віддали до рук катів. Переважна більшість єврейських колабораціоністів була знищена слідом за їхніми жертвами. Наприклад, гестапо у місті Барановичі повністю вирізало єврейське ґето — 9 тис. осіб — в тому числі й усіх поліцаїв на чолі з комендантом. Але зафіксовано й факти, коли німецька адміністрація дарувала життя деяким капо у нагороду за особливі заслуги. Скільки було "заслужених" — порахувати навряд чи вдасться, більшість їх загубилась у вирі війни. Хоча відомо принаймні два випадки, коли колишні капо виринали у післявоєнний час вже як жертви голокосту.
Єврейський колабораціонізм Стосунки євреїв і нацистів взагалі є досить глибокою темою і не такою простою, як може видатись на перший погляд. З підручників історії ми знаємо, що перед війною було 15 млн. євреїв, з яких 6 млн. фашисти знищили. Начебто найголовніший доказ того, що німці для євреїв вороги номер один. Проте історія розвивалась не так прямовисно. Відомо, що перед війною окремі єврейські національні організації, зокрема у Палестині, наполегливо шукали шляхів співпраці з нацистами. Палестина на той час перебувала під англійським протекторатом, стосунки між англійцями та євреями були дуже напружені. Більша частина єврейського населення Палестини стояла за мирне вирішення цієї конфліктної ситуації. Але існували й радикальні угруповання штибу організації самооборони "Ецел", що її активісти виступали за рішучі дії у боротьбі проти Англії. Не здогадуючись про масштаби знищення євреїв у Європі (хоча важко собі уявити, що до Палестини не надходила інформація стосовно масового терору на окупованих територіях), у 1941 -1942 роках "Ецел" вів переговори з представниками нацистів про спільну боротьбу проти англійців, зокрема на Близькому Сході. І Великій Британії довелося провести кілька силових заходів, аби запобігти такому розвитку подій. Коли війна набрала обертів, німці зрозуміли вигоду, що відкривається від використання євреїв як шпигунів. Провідних єврейських діячів вилучали з ґето, їхні родини ставали заручниками, а самі вони стояли перед вибором: або смерть родини, або виконання шпигунської місії на користь вермахту. Як правило, завдання зводилось до втечі на Близький Схід, де утікач оголошував себе жертвою нацизму і... постачав інформацію, що цікавила гітлерівську розвідку... Такі випадки відомі стосовно кількох єврейських діячів, двоє з яких навіть були нагороджені Залізними Хрестами після того, як роздобули для німців інформацію про використання англійцями нафтових родовищ на Близькому Сході. Історичний факт — участь євреїв у колабораціоністських підрозділах. Зокрема у Російській визвольній армії генерала Власова, як виявилося після видання її вояків СРСР, воювало 111 євреїв, які до того ж приховували свою національність. ...Єврейське коріння мали деякі генерали з оточення Гітлера. Аби приховати це, Герман Герінг був змушений навіть сфальсифікувати свою біографію. Ще один цікавий факт — командувач німецької берегової оборони всупереч наказам Гітлера відмовився видавати своїх євреїв-військовослужбовців, як і звільняти зі служби представників інших національностей. Тож у німецькій береговій охороні до кінця війни дослужили і євреї, і навіть кілька українських офіцерів та мічманів. "Пік" ч.7 (90) 2001 р. Автор: Ingwar A, опубліковано 13th February 2012 тому Мітки: 2-ГА СВІТОВА ВІЙНА Історія ВІЙНА 2 Переглянути коментарі FEB 11 КАМІННИЙ ХРЕСТ: МІФ ДОВЖИНОЮ У 150 РОКІВ Не кожному народу таланить на міф, що став би наріжним каменем для національної культури. У пошуках величних символічних оповідей блукає кінематограф... Американцям пощастило на міф, що його витворив Квентін Тарантіно на теренах тотального голлівудського безглуздя. Міф Еміра Кустуріце змусив пихатий Захід повернутись обличчям до культури словенського народу сербів. "Колись давно була собі країна...", — починає Кустуріце свій міф під назвою "Підземелля". "Жив собі чоловік на своїй землі. І коли випала йому доля від їздити далеко, поставив у пам"ять по собі камінний хрест. Поховавши навік у цій землі свою душу..." Це вже Василь Стефаник. Переклад на кіномову — режисера Леоніда Осики. Яскравий приклад творення міфу з реальних подій, живих свідків, у межах одного хронологічного пласту. Межі пласту — всього півтора століття.
Батько міфу Лише 150 років тому за океан відпливли перші переселенці з Покуття, що історично вважалося нещасливою землею. Місцеві жителі завжди шукали заробітку подалі від рідних ґрунтів, бо ті не могли їх прогодувати. Весь час тривали війни, територія переходила від однієї держави до іншої. Українці, які тут мешкали, постійно знаходились у стані відбудови, постійно боролися за життя. Земля була важкою: на ній було складно щось виростити через суцільне каміння. Одні вирушали у незвідані світи в пошуках ліпшої долі, інші зоставалися, протягом кількох поколінь не знаючи про долю тих, хто виїхав на чужину... Власне, основу міфу заклав сам прообраз Івана Дідуха, який залишив по собі камінний хрест на горі. Зображаючи цей похорон людської душі, Стефаник спирається на реальні події, долучаючи до загальної картини власний досвід спілкування із живими ще свідками. Стефаникова новела, її самостійне літературне життя, окремо взяте життя письменника у селі Русів (де сьогодні йому стоїть три (!) пам'ятники і два музеї) стали новими складовими міфу, що його зберігали жителі покутської місцини. Режисер мав бути послідовним і привезти знімальну групу у справжнє село Русів, яке вже сто років жило цією історією. На місце, де писалася новела, що заклала основи імпресіонізму в українській літературі. Де ще пам'ятали, як Іван Артемійчук виїжджав із села. Там жили його родичі, родичі Стефаника. Власне, третина села — Стефаники, ще третина Лазаренків, а решта — Артемійчуки. Осика тоді привіз із собою лише сімох професійних акторів, пізніше всі вони стали класиками жанру: Івана Миколайчука (він, до речі, народився за 30 км. від Русова), Антоніну Левкій, Костю Степанкова, Бориса Савченка, В'ячеслава Брондукова). Решту ролей грали русівські селяни, котрі вдягали для зйомок давні строї. Актори мешкали в сільських хатах і спілкувалися місцевою говіркою.
Проти "історії" Взагалі, важко зрозуміти, чому Осика зняв "Камінний хрест". У час, коли знімався фільм, всі урочисто їхали на БАМ. Масова пропаганда концентрувалася на доволі страшних тезах: "Людина без землі!" (в сенсі, не має різниці, де жити), "Син за батька не відповідає!". Уривалися всі зв'язки людини із землею, родом, натомість формувався образ нової радянської людини — без національності, без особливих ідентифікаційних прив'язок. І в цей час знімається чорно-білий фільм про невимовну тугу людини, що покидає рідну землю. Знімається фільм-покаяння. Все виглядало великим обрядом — зібралося все село ховати живого чоловіка, бо він від них їде. В останніх кадрах картини — голос священика, який справляє відправу за живою людиною. Звичайно, можна було б взяти актора, дати йому текст, зняти. Але Осика спеціально запрошує місцевого батюшку. Насправді в Русові його не було: церква була зачиненою з 1939-го. Її відкрили спеціально до зйомок фільму. А закрити вже не змогли. За церкву Осиці люди були невимовно вдячні. Приходили бабусі і цілували ікони, що були у 30-літній пилюці, і, поцілувавши, стояли і дивились заворожено одна на одну, не намагаючись стерти пилюку на обличчях, бо вона їм була священною.
Коли режисер звернувся до священика, аби той прочитав заупокійну молитву, той відмовився, адже така молитва без покійника — це величезний гріх. Людина, яка робить це, замовляє службу по своїй душі. Осика — дуже віруюча людина — поїхав до Києва вмовити церковне начальство, що врешті-решт дасть послушаніє священику. Лише після цього той проводить таїнство, яке фіксує кінокамера. Після цієї історії Осику спіткає важка хвороба: інсульт, тромб сонної артерії, що перекриває потік крові до мозку. Після цього режисерові не вдається і близько підійти до творчого рівня "Камінного хреста". Камінний хрест Для декорацій фільму спершу замовили чимало соснових дощок. Але оскільки під декорації використовували справжні хати, будматеріали залишалися без ужитку майже рік, поки знімалося кіно. Місцеві люди, отримуючи три рублі за знімальний день, частенько придивлялись до тих дощок, що гниють. Насправді, попри те, що Карпати зовсім близько, селяни не мали можливості заготовити такого якісного лісу. І вони попросили в адміністрації, чи можна їм за зйомки отримати дошками, оскільки кожна з них і коштувала — три рублі за штуку. Директорові ідея страшенно сподобалась, і за декілька днів зйомок селяни дошки розібрали. Люди розходились зі знімального майданчика у своїх давніх строях. І з деревиною під пахвою. (Як з'ясувалося пізніше, з дощок мали робити труни). Потім ще за самогонку підбивали реквізиторів віддати їм трохи червоного сукна і збивали свої домовини. За нехитрими підрахунками труна обходилась у шість днів зйомок. Все, що відбувалося протягом цього року, мало для села величезний сакральний зміст. І невловмо народжувалася ще одна складова міфу. Цього разу — породженого самим фільмом. Люди, які мешкали у цьому селі, не просто знімалися у фільмі чи здавали помешкання. Вони жили цим "кіно" — продовженням легенд з приводу Камінного хреста. Зйомки змінили Русів на покоління вперед. Щоразу коли фільм привозили у село, збиралася громада — його дивилися, як незвичну сімейну хроніку. Але минали часи, і "Камінний хрест" привозити перестали. Власне, про нього ніхто не забув, навпаки — легенди навколо його зйомок обростали новими подробицями. Всі в Русові знають, в якій хаті живе "Кіношник" — дитина, яка народилася після того, як із села поїхала кіногрупа. Пасовище називають не інакше як "площадка", оскільки там був знімальний майданчик. Всі знають, хто в кого жив, куди ходив, що робив, але народилося покоління, яке самого фільму вже не бачило. Гріх І тому виникла ідея привезти до села Русів фільм і показати. Перед учнем Леоніда Осики режисером Олесем Саніним була одне завдання — дістатися до місця зйомок у пошуку нових деталей. Група привезла із собою кінопересувку, тому що вже десять років, яку місцевому клубі розібрано устаткування. Санін розшукав місцевого кіномеханіка, який тепер працює на фермі електриком. Той плакав, згадуючи, як заряжається кіноплівка, крутив ручки і сам не вірив, що йому доводиться робити це знову. Жителі села Русів дивилися своє кіно. Вони бачили себе на екранах, згадували, яким вони були тридцять років тому. Це було ключовим моментом для молодого режисера, що самефіксував вже інший зріз часу. Начебто у нас десять літ, як самостійна держава. Наче змінився лад, нема соціалізму. Здавалося, люди мають повернутися до землі, але... Селянам землі так і не віддали. Навіть якщо вони мають можливість отримати свою пайку колгоспної землі, то вони не мають чим її обробляти. А більшість навіть не має такого бажання. Бо на руйнуванні в людини потягу доземлі, знищенні почуття власності базувалась ціла ідеологія. Вона — поза рамками міфу, але в кожному кадрі — її ірреальний подих. Начебто й живе людина, а на своїй землі не господар. Таке враження, що потрапляєш в інший простір, інший часовий вимір, де заносить на гору свій камінний хрест Іван Дідух і знімає свій фільм Леонід Осика. Долучити лише те, що тепер все навколо чуже і люди навколо чужі. ■ "Пік" ч.18(101) 2001 р. Автор: Ingwar A, опубліковано 11th February 2012 тому Мітки: Історія ДУХОВНІСТЬ МИСТЕЦТВО НАШІ Наше 0 Додати коментар FEB 11 Тризуб і червоний шлик: бойові дороги Володимира Сосюри Мало кому відомо, що шанований літературний класик Володимир Сосюра у молодості відзначався контрреволюційними заморочками. Народившись 1898 року, він фізично не встиг взяти участі у Першій світовій. Зате у громадянську відзначився за повною програмою. Не було прокомуністичних політичних сил, проти яких би він не виступав зі зброєю в руках. Власне, більшість таких фактів Сосюра і не приховував за радянської влади. Зокрема, в автобіографічній повісті "Третя рота", яка вперше була опублікована у 1988 році, він досить детально оповідає про свої пригоди.
Свою затяту антибільшовицьку і контрреволюційну кар'єру Сосюра розпочав навесні 1918 року. В той час більшовики, що панували в Україні, жорстоко розправились із прихильниками Центральної Ради. Взагалі, більшовицька політика в Україні викликала обурення не лише серед селянства, а й у місцевостях, які завжди вважались червоними. Наприклад, у шахтарському краї. Сосюра на момент цих подій мешкав на великій залізничній станції Дебальцево. Коли німці розпочали наступ на більшовиків у березні 1918 року, у Дебальцево виникла підпільна організація, що поставила собі за мету вибити більшовиків із краю. Сосюра був одним із перших добровольців цієї організації, що формувалась під прикриттям вільного козацтва. Козаки спершу швидко роззброїли місцевих червоноармійців, а потім стріляли навздогін військам Антонова-Овсієнка, що відступали з України під натиском німців. У період гетьманату Петра Скоропадського Сосюра потрапив до бахмацької охоронної сотні, створеній задля повернення маєтків колишнім власникам, відбиранням землі в селян відповідно домовленостей з німцями ще Центральної Ради. Саме в одному із таких з'єднань Сосюра служив, і служив дуже ревно, аж поки у жовтні 1918 року охоронні сотні розформували під тиском українських соціалістів, які вважали їхню діяльність надто жорстокою. Цей перший військовий досвід потім зараховувався Сосюрі і в армії УНР, і в денікінській армії. До петлюрівського війська, скажімо, Володимир Сосюра вступив вже не рядовим, а бунчужним. Подальша контрреволюційна сторінка біографії майбутнього українського класика пов'язана з його службою у третьому гайдамацькому полку отамана Омеляна Волоха, що складався з переконаних націоналістів і противників більшовизму. Свого часу полк уславився штурмом повсталого "Арсеналу" у січні 1918 року і вважався за особисту гвардію Петлюри. За участі Сосюри протягом зими-весни 1919 року третій гайдамацький полк брав участь у кількох неприємних для історії подіях. Наприклад — безпосередня участь у боях з махновцями і подальшому розстрілі полонених. Ще одна яскрава сторінка полкової історії — ліквідація харківського підпілля 3-6 січня 1919 року. Сам поет писав, що перед тим, як повести гайдамаків на штурм повсталих заводів, їм видали по казанку спирту. Врешті-решт, ліквідація підпілля була досить кривавою. Цікаво також те, що обурювала більшовиків згодом не кількість загиблих — їх було близько сотні — а наруга гайдамаків над революційними стягами. Зібравши всі трофейні знамена, гайдамаки порозрізали їх на шмаття і поробили довгі шлики на шапки. Цей факт став наріжним каменем ставлення червоних до гайдамаків третього полку — воякам із червоними шликами пощади не було. Перед розстрілом полоненим зрізали скальп-оселедець, що було знаком помсти. Спецоперації Володимира Сосюри... Сосюра був одним із довірених людей у третьому полку і йому доводилося неодноразово виконувати накази, що надходили безпосередньо від Волоха чи Петлюри. Одним із таких "спецзавдань" був арешт командувача східним фронтом полковника Болбочана. Петлюра не довіряв Болбочану через його білогвардійські нахили. Крім того, у полковнику Петлюра вбачав свого конкурента, тому його ліквідація була питанням вирішеним. Одним із дванадцяти найвірніших гайдамаків, що прибули заарештовувати Болбочана, був і бунчужний Сосюра. Спецзагін з'явився до штабного вагону і був готовий супроводити арештанта до Києва (отримавши від Волоха таємний наказ провести ліквідацію по дорозі). Однак на допомогу полковнику кинулись вірні йому вояки і на станції ледь не сталася збройна сутичка. Врешті-решт Болбочан погодився на конвой, до якого долучилося ще дванадцятеро його вояків. Сили були урівноважені і ліквідацію провести не вдалося.
Проскурівський погром... ...безумовно, ще одна цікава сторінка історії служби Сосюри у третьому полку. Цього разу — в іпостасі погромника в сумнозвісній проскурівській різанині 15 лютого 1919 — одному із наймасштабніших єврейських погромів часів громадянської війни.
Слід визнати, що бунчужний Сосюра є єдиним із учасників тих подій, хто залишив свої спогади. І спогади досить відверті. У "Третій роті" поет пише, що він не брав безпосередньої участі у звірствах, проте саме із тексту випливає, що він таки був у гущі подій — разом з іншими вривався у хати, був, як мінімум, свідком описаних епізодів. Про те, що ці епізоди не авторська вигадка, свідчать і полкові документи. Зокрема, Сосюра описує, що він ходив вулицями Проскурова у супроводі гайдамаків, серед яких був вояк, котрий знав ідиш. Він говорив мешканцям які зачинились в будинках, що гайдамаки вже пішли і можна не боятися. Коли євреї відчиняли, гайдамаки вривалися до оселі. Взагалі, погром в Прокурові є сумною сторінкою і в єврейській, і в українській історіях, бо почався не без участі місцевого населення. Певною мірою у трагічних подіях винні й місцеві євреї, що традиційно коливалися між сіонізмом та більшовизмом. У містечку існувала єврейська самооборона, деякі члени якої за сумісництвом входили до складу червоної гвардії. І коли подільський ревком ухвалив розпочати у Проскурові збройне повстання, червоногвардійці, серед яких було чимало євреїв, роззброїли місцеву залогу і вирішили захопити вокзал. Але саме в цей час туди прибув третій гайдамацький полк. Гайдамаки зустріли повстанців кулеметами і більшість червоногвардійців втекло до бідних єврейських кварталів. Звільнений начальник залоги на запитання "Хто це зробив?" відповів: "Це були євреї-червоні". Саме тому третій полк і розпочав погром, присягнувши перед прапором нікого не грабувати і не ґвалтувати, а лише вбивати. Особливо криваві моменти цього погрому неабияк вразили поета, відбившись потім на його творчому житті.
Я гайдамака, стріляй... Вже під час служби у третьому полку Володимир Сосюра намагався публікуватись. Свої вірші у великій кількості віддавав до армійської газети. Але там віршів початківця майже не друкували, головний редактор і більшість складу редакції вважали себе за визначних поетів, тому молодому Сосюрі шлях був практично закритий. Проте збереглися свідчення, що окрім інших до редакції було надіслано і вірш "Гайдамака". Згодом цей твір увійде до всіх підручників як... "Комсомолець". Ця поезія, написана у 1918 році (як і тичинівський "Як упав же він з коня..."), а також низка інших, — згодом були переінакшені чи переоцінені з огляду на нову ідеологію. Чимало символів тієї доби увійшло до доробку поета вже в радянські часи — і погони охоронної сотні, і червоний шлик, що його носив бунчужний Сосюра—все виринало на поверхню. Взагалі, період Проскурівського погрому був фактично останньою яскравою плямою у бойових буднях бунчужного Сосюри. Навесні 1919 року поет захворів на тиф, а після одужання був відряджений до Житомирської юнацької школи — єдиного військового навчального закладу УНР, де гайдамака мав отримати старшинський ранг і повернутися до полку вже командиром сотні. Житомирську школу вважали осередком найвідданіших українській справі вояків, її вихованці, зокрема, охороняли ставку Петлюри. Але перебування у ній стало останніми днями служби поета в армії УНР. Наприкінці 1919 року петлюрівська армія під тиском червоних, білих та поляків, а особливо — епідемії тифу, була у стані неминучого розкладу. Рештки житомирської школи було кинуто проти білогвардійців, і сотню, в якій був і Сосюра, однієї ночі було оточено і взято у полон. Білі дуже лояльно поставилися до полонених —офіцерів без зайвих вагань призначали на командні посади у білу армію, а вихованців школи визнано юнкерами, і саме у такій іпостасі вони теж були зараховані до Добровольчої армії. Щоправда, повоювати за Денікіна Сосюрі так і не вдалося — він вдруге захворів на тиф і одужав лише тоді, коли до Одеси увійшли червоні. Але до Червоної армії він не вступив, і це ще один цікавий нюанс в його біографії. Навесні 1920 року на півдні України ще зберігалося балансування між українським патріотизмом і більшовизмом. Більшовики ще загравали з патріотами, формуючи українські національні військові частини, що виступали як під червоними, так і під жовто-блакитними прапорами. Ці частини підкорялись червоному командуванню, але мали свій особливий устрій і складались переважно з колишніх петлюрівців. Такими військовими одиницями були Чорноморська бригада і кілька галицьких частин. Взагалі із вояків армії УНР більшовики сподівались створити цілу дивізію. До цієї дивізії вступив і Володимир Сосюра, знов таки бунчужним. Тут поет і прослужив до квітня 1920 року. А от перетворення його на червоного письменника відбулося таким чином. Петлюрівські газети поета Сосюру не друкували, а червоні — пішли йому назустріч. Цей момент, певне, і став вирішальним у подальшій долі митця, якщо, звісно, не долучати до неї любовної історії, що переймала Сосюру навесні 1920 року. А саме — досить тривалі стосунки із вродливою комісаршею, угоркою за походженням, неофіційною дружиною комісара полку, що перебував на фронті. Згодом вона й сама вирушила на передову лінію, де невдовзі і зникла. Так завершилась трансформація українського поета в радянського. ■ |
adı = Ukraynalılar | şəkil =
|
caption = | poptime = |
|şəklin izahı = Ukraynalılar
(Українці/Ukrayintsi)
|ümumi sayı = 45 000 000
|ərazi1 = Україна
|sayı1 = 37 541 693
|ref1 = (2001)[91]
|ərazi2 = Росія
|sayı2 = 1 927 988
|ref2 = (2010)[92]
|ərazi3 = Канада
|sayı3 =
|ref3 =
|ərazi4 = США
|sayı4 =
|ref4 =
|ərazi5 = Бразилія
|sayı5 =
|ref5 =
|ərazi6 = Казахстан
|sayı6 = 313 698
|ref6 = (2012)[93]
|ərazi7 = Молдова
|sayı7 =
|ref7 =
|ərazi8 = Білорусь
|sayı8 = 158 723
|ref8 = (2009)Population statistics of Eastern Europe: Ethnic composition of Belarus 2009
|ərazi9 = Німеччина
|sayı9 =
|ref9 =
|dili = Ukrayna dili
|dini = Pravoslavlıq
|qohum xalqlar = Slavyanlar
|qeyd =
}}
{{Xalq
|adı = Ruslar
русские
|şəkil =
50x60px | |50x60px | 50x60px | 50x60px | 50x60px | 50x60px |
D.Donskoy |
IV İvan |
I Pyotr |
M.Lomonosov |
A.Suvorov |
M.Lazaryev |
50x60px | 50x60px | 50x60px | 50x60px | 50x60px | 50x60px |
A.Qriboyedov |
A.Puşkin |
K.Bryullov |
P.Semyonov |
İ.Turgenev |
L.Tolstoy |
50x60px | 50x60px | 50x60px | 50x60px | 50x60px | 50x60px |
S.Botkin |
D.Mendeleyev |
A.Stoletov |
D.Anuçin |
V.Vasnetsov |
İ.Pavlov |
50x60px | 50x60px | 50x60px | 50x60px | 50x60px | 50x60px |
V.Solovyev |
S.Diaqilev |
A.Skryabin |
S.Raxmaninov |
F.Şalapin |
N.Vavilov |
50x60px | 50x60px | 50x60px | 50x60px | 50x60px | 50x60px |
A.Pavlova |
V.Muxina |
İ.Kurçatov |
A.Kolmoqorov |
L.Pontryagin |
A.Saxarov |
50x60px | 50x60px | 50x60px | 50x60px | 50x60px | 50x60px |
L.Yaşin |
K.Rumyanova |
Y.Qaqarin |
L.Skoblikova |
A.Puqaçova |
O.Brusnikina |
| caption =
| poptime =
|şəklin izahı = Ruslar
(Русские/Russkie)
File:1988 CPA 6017.jpg
- Добрый день [İstifadəçi:Araz Yaquboglu |Araz Yaquboglu! Скажите, пожалуйста, считается ли статья Ukraynalılar отпатрулированной, и не могли бы в добавленные ссылки в статье добавить описание на азербайджанском. С уважением.--Yasnodark (müzakirə) 15:23, 23 iyun 2016 (UTC)
{{Kansat
| kansa = Ukrainalaiset
(українці/ukrajintsi)
| kuva =
Vladimir Suuri | Roxelana | B. H’melnytskyi | I. Mazepa | I. Paskevich |
H. Skovoroda | D. Bortnjanski | I. Kotlyarevsky | M. Gogol | T. Shevchenko |
M. Lysenko | L. Ukrainka | I. Franko | M. Hrushevskyi | S. Bandera |
S. Koroljov | N. Amosov | S. Lifar | S. Timoshenko | L. Pavlitšenko |
V. Palahnyuk | Klytškon veljekset | A. Ševtšenko | Y. Tymošenko | M. Jovovich |
D. Werbowy | K. Symonova | V. Farmiga |